Форумовка "Шацкие озера"

Хто, в Новогрудськім мандруючи краї,
Прагне на все надивитись,
Хай у Плужинськім бору побуває,
Гляне на озеро Світязь.

В пущі дрімучій розкинулись води -
Ясна і чиста рівнина,
Пуща їх тінню густою обводить,
Озеро - ніби крижина.

А як нічною проїдеш порою -
Станеш, затримавши подих:
Зорі побачиш вгорі й під собою,
Місяць у небі і в водах.

Чи то із небом злилися безодні,
Водяна дика пустеля,
А чи склепіння у сяйві холоднім
Небо, ввігнувшися, стеле?

Ген береги, мов розтали поволі,
Сяєвом срібним повиті,
Наче ти в синім пливеш видноколі,
В тихій бездонній блакиті.

Вабить це озеро, тихе й погоже,
В пітьмі чаруючи очі;
Та лиш сміливець нечуваний може
Їхать туди опівночі.

Кажуть, там сила нечиста гуляє,
Бенкети в озері править.
Хто проти ночі про це повідає -
Страшно і слухати навіть.

Часом пори там почуєш нічної
Поклики й грім під водою,
Стогін жіночий і брязкання зброї,
Вигуки дикого бою.

Гамір цей грізний вщуха за хвилину,
Бір прибережний шепоче,
Тільки молитва над озером лине,
Тужне благання дівоче.

Що воно значить? I хто відгадає?
Хто ту безодню прогляне?
Різне про теє народ повідає,
Правди ж не знають селяни.

Дідичів Світязі славних нащадок,
Пан у Плужинах багатий,
Ці таємниці діставши у спадок,
Вирішив їх розгадати.

Тож повелів він у ближньому місці
Довгі човни будувати,
Невід завглибшки аршинів на двісті
Кращим рибалкам в'язати.

Я остеріг, що тут божої волі
Спершу спитатися треба,-
Дзвони гудуть не в одному костьолі,
Линуть молитви до неба.

Ксьондз із Цирина прибув на посвяту,
Благословення складає,
Ловлю за пановим гаслом почато,
Невід у воду пірнає.

Тоне, потяг поплавці за собою,
Вглиб - нескінченна дорога.
Стелиться слід за ним пінний стягою...
Певне, не зловлять нічого!

Ось підтягають до берега крила,
Мокрі зближаються сіті...
Що за страховище хвиля укрила?
Хто б то повірив у світі!

Ні, не страховище - жінку впіймали
Десь у підводній яскині:
Кучері білі, уста мов корали,
Очі великі та сині.

Плине до берега дивна істота.
Люди стоять остовпілі,
Дехто й тікати лаштується потай,-
Жінка підводиться з хвилі,

Каже: "Чи знаєте ви, що донині
Всіх, хто тут плавав зухвало,
Озеро, знявши вали білопінні,
В прірві підводній ховало?

Тож за цікавість пусту в нагороду
Всім вам загинути б нині,-
Тільки ж бо нашого, пане, ти роду,
Славного в рідній країні!

Тим, що цей розшук почавши без тями,
Бога ви все ж не забули,
Бог вам сьогодні моїми устами
Давнє повіда минуле.

Тут, де сумні простягаються піски,
Аїр росте та купава,
Місто колись було, сповнене блиску,
Пишна Туганів держава.

Світязь, ясною багата красою,
Мужньою силою воїв,
Під можновладних державців рукою
Квітла у славі й спокої.

Там, де цей ліс простягнувся похмурий,
Ниви стелилися здавна,
Ген Новгрудок здіймав свої мури,
Древня столиця преславна.

Раз по Литві покотилась тривога:
Цар із Русі наступає,
Військо його оточило Мендога,
Сили ж у князя немає.

З дальніх кордонів він кличе дружину,
Пише до князя Тугана:
"Княже, рятуй! Поможи, бо загину!
Сила іде нездоланна".

Батько мій, те прочитавши послання,
Кличе: "Збирайтеся, вої!"
От і зійшлися вони на світанні,
Всяк при коні та при зброї.

Гримнули сурми, дружина рушає,
Князь виїжджає в діброву.
Раптом стає він і руки ламає,
В замок звертаючи знову.

Каже до мене: "Як власних підданців
Сам на поталу я кину?
Світязь не має ні мурів, ні шанців,
Тільки-но смілу дружину.

Як розділю своє військо надвоє,
Князю не дам оборони,
А коли всі ми підемо до бою,-
Як будуть діти і жони?"

"Батьку,- кажу я,- снагою і хистом
Допоможи батьківщині!
Бог захистить нас. Вночі я над містом
Ангела бачила нині.

Світязь мечем він укрив на хвилину,
Мовив, прекрасний, як сонце:
"Поки мужі захищають країну,
Я буду вам оборонцем!"

Батько послухав, рушає до бою,
Ніч наступає в тривозі.
Раптом ми чуємо брязкання зброї,
Крики "ура" на дорозі.

Гримнув таран, завалилися брами,
Сиплються градом уламки,
Сиві діди і жіноцтво з дітками
Товпляться з плачем до замку.

"Леле! - гукають.- Он сунеться військо!
Русь за ворітьми лютує!
Вбиймо себе, бо загибель вже близько.
Смерть від ганьби урятує!"

Лють погасила тремтіння тривоги!
Люди жалю вже не просять,
Золото, шати жбурляють під ноги
I смолоскипи приносять.

"Хто не умре - буде проклят назавше!"
Бачу, рятунку немає:
Той занімів, до порога припавши,
Той же сокиру здіймає.

Що нам - неволю ганебну прийняти,
Військо впустивши вороже?
А як у себе життя відібрати?
"Боже,- гукнула я,- боже!

Як не втекти нам від лютої кари,
Нас захисти перед нею,
Громом убий із високої хмари
Чи заховай під землею!"

Ледве останнє я мовила слово -
Біле нас щось огортає.
Очі втопила я в землю раптово -
Бачу: землі вже немає.

Так врятувався народ безборонний,
Так ми уникли неслави.
Бачиш квітки? То дівчата і жони,
Змінені в білі купави.

Мов сніжно-білі метелики, линуть
Скрізь над водою німою,
В листі зеленім, як віття ялини,
Всипане снігом зимою.

Образ чарівний дівочої цноти
Барви квіток затаїли,
Тут їх життя обминають турботи,
Смерті незборної сили.

Царські війська, розпалившись у битві,
Владу їх встигли спізнати.
Тут зупинились вони по гонитві,
Цвітом квітчаючи лати.

Хто лиш сягнув там рукою у воду,
Вирвав вологі стеблини,
Раптом, хворобою вбитий страшною,
Згинув тієї-ж хвилини.

Давню подію забуто, здається,
Є тільки відгомін кари:
Цвіт цей "цар-зілля" в народі зоветься,
Так його вславлено чари"

Мовила й зникла княжна під водою,
З нею човни всі та сіті,
З плескотом враз розійшлися надвоє
Води, туманом повиті.

Клекотом хвиля стрясає діброву,
З хвилі ніхто не зринає.
Води розгойдані сходяться знову,
Дівчини й сліду немає.

1820-1821

СВІЦЯЗЬ
Балада

Калі ты ў Наваградак трапіш, бывае,
Скіруй - не забудзь - на Плужыны.
У пушчы, дзе сцежка гушчар расхінае,
Ты коней спыні ля альшыны.

Між дрэў, бы ў вяночку, адкрыецца воку
Там возера Свіцязь, як дзіва.
Як быццам хто шыбіну лёду звысоку
Сюды апусціў беражліва.

А здарыцца быць тут начною парою,
Застынеш, аддаўшыся чарам:
Рой зор над табою, рой зор пад табою
І месяцы два перад тварам!

Гадацьмеш: з-пад ног гэта ў неба нямое
Раўніна ідзе тут шкляная
Ці неба скляпенне сваё незямное
Пад ногі табе развінае.

Не можаш адрозніць у срэбным сутонні
Дно возера ўжо ад зеніту.
Як быццам вісіш ты ў нябесным бяздонні,
У нейкім разліве блакіту.

Прыемна так зрок падмануцца твой можа,
Калі цішыня тут пануе.
Ды пусціцца ўночы сюды ў падарожжа,
Хто толькі з адвагай сябруе.

Бо што ўжо нячысцік тут не вытварае!
З карчэўя глядзяць патарочы!
Ад страху дрыжыш, калі хто пра іх бае.
Не слухай пра іх супраць ночы!

А часам на возеры, дзесь пад вадою,
Бы чутна гаворка людская!
Жаночыя крыкі, шум грознага бою,
Званы б'юць, агонь выбухае.

Але ўсё ізноўку знікае ў імгненне -
На беразе толькі шум хвояў,
Ды з бездані быццам чыёсьці маленне
Да вуха даходзіць глухое.

Што б значыла гэта? Усякае людзі
Гадаюць - на дне ж не бывалі.
Дзе праўда, дзе выдумка ў згадках іх будзе –
Не скажуць і возера хвалі.

Пан блізкіх Плужынаў, у продкаў якога
І Свіцязь была ва ўладанні,
Задумаў раскрыць тайну з'явішча тога,
Дазнацца, ці праўдзяць паданні.

Заказваў прылады патрэбныя ў месце,
Пускаў многа грошай на гэта.
Звязалі ўжо невад тут локцяў пад дзвесце,
Чаўны ладзяць, баты ўсё лета.

Я раіў: пачаць бы - як робяць па сёлах –
Тут з Богам: хай прыме вітанні.
І пан заказаў мшу ў вакольных касцёлах,
Прыехаў ксёндз з Цырына ўранні.

На беразе стаў, апрануўшы арнаты,
Усё акрапіў, пажагнаўся.
Пан знак падае тут - адчальваюць баты,
І невад пад хваляй схаваўся.

На дно паплаўкі пацягнуў ён з сабою,
У бездань - да сомаў і ліняў.
Канаты напяты: ідзе пад вадою
Паціху ўжо невад з глыбіняў.

Вось цягнуць на бераг яго хапатліва.
Што ў сецях? Вялізная рыба?
Магу расказаць, што злавілі за дзіва,
Ды толькі паверыце хіба?

Аднак раскажу я! Не рыбу спаймалі:
У сецях - кабета жывая!
Твар - ясны і гожы, а вусны - каралі,
Да плеч валасоў лён спадае.

На бераг ступае! Усе скамянелі
На месцы ад дзіўнай праявы.
У страху адгэтуль даць ходу хацелі,
Ды голас пачулі ласкавы.

«Вы знайце, малойцы, - казала кабета, –
Тут судны спускаць - грэх вялікі.
Глыб возера ўсіх, хто забудзе пра гэта,
Глыне - не памогуць і крыкі.

Ты, пан, з сваёй хеўрай праз час найкароткі
Ляжаў бы ўжо там, пад вадою.
Ды ў гэтым краі спяць усе твае продкі,
І з намі ты – родны крывёю.

Другі ваш ратунак - што з Богам сюды вы
Усё-ткі прыйсці не забылі.
Праз вусны мае ён вам, Бог літасцівы,
Раскрыць хоча возера былі.

Дзе ў тонях цар-кветкі блішчаць, як каралі,
Дзе дрэмле чарот той бязмоўны,
Дзе рэжа вясло ваша гэтыя хвалі,
Стаяў колісь горад чароўны.

Шмат меў ён красунь, вабны быў розным ханам,
Ды тут што ні муж - быў як віцязь.
Закладзены некалі князем Туганам,
Квітнеў праз вякі горад Свіцязь.

Тады не шумелі тут пушчы з вятрамі,
Жаўцелі скрозь жыта, пшаніца,
Наваградак з даляў маячыў мурамі –
Літвы тагачаснай сталіца.

Ды ў год нейкі з войскам вялізным цар з Русі
Яе аблажыў быў надоўга.
Прыціхла Літва ўся: паддацца б не змусіў
Ён сілай сваёю Міндоўга.

Міндоўг, што вёў войска з далёкай граніцы,
Пісаў майму бацьку - Тугану:
«Мой друг, на табе - абарона сталіцы,
Дай бой тут жа царскаму стану!»

Туган прачытаў князеў ліст, і ў хвіліну
Загад быў пасланы: да зброі!
Збіраў увесь горад у спеху дружыну -
Пяць тысяч прызвалася вояў.

У трубы зайгралі, і коннікаў хмара
За князевым рушыла сцягам.
Ды раптам спыніўся Туган ля штандара,
Аддаўшыся думным развагам.

Ды к замку каня павярнуў баявога
І мовіў мне: «З местам што ж будзе?
Хто вас абароніць ад хціўца ліхога,
Калі не мячы нашы й грудзі?

А рушым усёй грамадою да бою,
Я ж вамі тады рызыкую.
Калі ж раздзялю сваё войска малое,
Ці ж сябру свайму памагу я?»

Сказала ў адказ я: «Баяцца не трэба:
Нас Бог зберажэ, ойча мілы -
Я сніла: над горадам нашым праз неба
Анёл пралятаў яснакрылы.

Ён Свіцязь азорыў мяча бліскавіцай
І пер'ем дзівосным, бы сонцам.
«Пакуль дзесь мужы, - мне сказаў, – будуць біцца,
Я стануся ў вас абаронцам».

Паслухаў Туган і да войска вярнуўся.
Ды ноч толькі свет ачарніла,
Здалёк тупат коней і голас пачуўся,
«Ура» нас усіх аглушыла.

Б'юць сцены таранам, грукочуць гарматы,
Град стрэлаў - што робіцца ў свеце?
Збягаюцца ў замак жанкі і дзяўчаты,
Дзяды і маленькія дзеці.

«У замак усе! - крык нясецца. – За намі
Русь валіць - хутчэй замыкацца!
Ах, лепей загінем, паб'ём сябе самі,
Чым лютаму ворагу здацца!»

У сэрцах людзей ужо гнеў заміж страху:
«Усе нашы скарбы - у стосы!»
І тут жа іх паляць - агонь вышай гмаху,
А крыкі ляцяць пад нябёсы:

«Хай будзе пракляты, хто смерці не хоча!»
Спыніць тут забойствы хачу я,
Ды ўсе пад тапор клалі голаў ахвоча -
Мяне ж аніхто і не чуе!

Што ж болей злачынна: тым ордам паддацца,
Надзець кайданы ўсім з пакорай
Ці самазабойцамі ў свеце нам стацца?
Што лепей, скажыце, што горай?

Як смерць лепш прыняць нам? Хто тут дапаможа?
Прасіла я продкамі ўсімі:
«Хай гром лепей спаліць наш горад, о Божа,
Ці возьме зямля нас жывымі!»

Тут яснасць дзівосная цемрыва ночы
Ушчэнт разганяе наўкола.
На дол, дзе стаяла, кірую я вочы,
Ды толькі не бачу ўжо дола.

У бездань пайшло ўсё. Цяпер што ні лета
Тут краскі цвітуць ля вясёлкі.
Знай: Свіцязі жонкі і дочкі ўсё гэта -
Іх Бог перакінуў у зёлкі.

Такія бялюткія гэтыя кветкі!
Нібы матылі над вадою!
Ліст - цёмна-зялёнага колеру: гэткі
У елкі пад снегам зімою.

Цнатлівасць жаночая ў кветках найчыстых
Ужо тут не знікне ніколі.
У вольнай цішы, між гаёў тых цяністых
Ніхто не кранецца іх болей.

Папробаваў цар быў і рускія зграі
Іх рваць пасля той перамогі –
Хто грудзі чароўнымі кветкамі маіў,
Хто шлем аздабляў імі строгі.

Ды кожны, хто кветак рукамі кранаўся -
Была ў іх нябачная сіла, -
У крук ад страшэнных пакутаў згінаўся,
І смерць яго тут жа валіла.

Час з памяці сцёр усе дзеі былыя,
Ды толькі пра дзень страшнай кары
І сёння расказваюць людзі старыя,
А кветкі здаўна клічуць - цары».

Паведаўшы ўсё, пані зноў адступае,
За ёй - тонуць баты і чоўны.
Б'е хваля аб бераг, чароты гайдае,
І лесам пабег шум няроўны.

І вось раздалася вада да глыбіняў:
Красуню ў абдымкі прымае,
Навек закрываючы хваляю сіняй...
З тых дзён - цішыня тут нямая.

Ну..на Синевире я вообще упал...мордой лица в водоем...Подействовало отрезвляюще..Она мало того, что очень вкусная ( и мягкая ), так еще и очень холодная...

Он ( унитаз ) реагирует только на нежное обращение...На грубое- посылает и плюется...

Издеваешься???

Янат есть немного