Я люблю Киев

КИЕВСКИЙ ФОРУМ
КУЛЬТУРНОГО ОБЩЕНИЯ
FORUMKIEV.COM
Правила Новое Вопросы Ссылки
КИЕВ ПОГОДА ИСТОРИЯ ТУРИСТУ
N-728-MI-2
Вернуться   Киевский форум > Як тебе не любити, Києве мій... > Справочная Киева > История города

Гаряча смерть — не зимне умирання

Ответ
 
Опции темы Опции просмотра
Старый 21.02.2012, 13:01   #1
Київська русинка
 Аватар для лесана
IP: Словакия
Сообщений: 3,922
"Спасибок": 4,531
Очки репутации: 0
Мнения: 7157
Доп. информация
- Автор темы - По умолчанию Гаряча смерть — не зимне умирання

70 лет назад в Бабьем Яру была расстреляна нацистами талантливая украинская поэтесса и общественный деятель
Олена Телига погибла в 36 лет, заранее в своем стихотворении предсказав себе «гарячу смерть — не зимне умирання». Февральским морозным утром 1942 года ее с другими заключенными вывели на казнь из гестаповской тюрьмы в Киеве (гестапо находилось в здании, где прежде размещалось НКВД, на улице Короленко, 33 — нынешней Владимирской).
Полвека спустя — 21 февраля 1992 года в Бабьем Яру на месте расстрела украинской поэтессы и ее побратимов установили крест. Тогда же состоялся многолюдный вечер памяти Олены Телиги, где впервые прозвучало предложение назвать одну из киевских улиц ее именем. В Украине начали выходить сборники произведений поэтессы. А ее биография стала предметом исследований украинских историков….
В детстве Леночка даже не слышала украинской речи — гувернантка обучала ее немецкому, французскому и русскому языкам

Доктор исторических наук, заведующая отделом источников новейшей истории Украины Института украинской археографии и источниковедения имени М. С. Грушевского Национальной академии наук Украины Надежда Миронец замечает: документальные материалы для биографической книги об Олене Телиге разыскать было непросто. В советской прессе имя «украинской буржуазной националистки» не упоминалось. Только в 1989 году информационная блокада была прорвана: в журнале «Украина» вышли статья Леонида Череватенко «Вмерти в Києвi», посвященная Телиге, и подборка ее стихотворений. После этого стали появляться отдельные публикации, по рукам ходила изданная на Западе книга Олега Ждановича (Штуля) — друга поэтессы, писавшего ее биографию по памяти.
— Когда в поисках документов я обратилась в Государственный архив высших органов власти и управления Украины, — рассказывает Надежда Миронец, — мне сообщили, что материалов о Телиге нет: их уже искали, но не нашли. Ну, думаю, такого быть не может, чтобы ничего не сохранилось! Как говорил покойный Федор Погребеник (известный украинский ученый-филолог. — Авт.), если человек оставил заметный след на Земле, значит, остались и документы. Материалы действительно обнаружились — когда открыли переданный в Киев из Праги архив, долгое время находившийся в спецхране. А при содействии Посольства Украины в Чешской Республике удалось получить копию свидетельства о браке Михаила Телиги и Елены Шовгеновой (девичья фамилия поэтессы), в котором указаны точные дата и место рождения невесты — 8 (21-е по новому стилю) июля 1906 года, Ильинское Московской губернии.
— Но часто пишут, что она родилась в Петербурге…
— Это ошибка. Семья Шовгеновых в это время жила в Москве, лето проводила в подмосковном Ильинском, где и появилась на свет Леночка — так ее называли родные. В семье уже росло двое сыновей, и девочка стала общей любимицей. А в Петербург Шовгеновы переехали, когда Лене было пять лет. И у нее сохранились уже осознанные воспоминания о городе, о нем упоминала в разговорах с друзьями. Поэтому, очевидно, те посчитали, что она коренная петербурженка.
— Поэт Евген Маланюк писал, что крестной матерью Лены была известная писательница Зинаида Гиппиус.
— Не исключено, что это так (хотя найти документальное подтверждение сейчас очень сложно). Ведь мать Олены Телиги училась в Петербурге на Бестужевских курсах вместе с сестрой Зинаиды Гиппиус. Они вращались в одном кругу…
Поразительно, но будущая героиня националистического подполья в детстве даже не слышала украинской речи. Гувернантка обучала Леночку немецкому, французскому и русскому языкам. Родители, сами родом из Украины (отец — с Харьковщины, мама — с Хмельнитчины), говорили с детьми по-русски.
«Поэтическому дебюту Олены Телиги сопутствовала детективная история»

Путь к познанию Украины начинался у Лены в Киеве. Здесь застали семью бурные события 1918-1920 годов. Известный инженер, профессор, статский советник Иван Шовгенов стал членом правительства Украинской Народной Республики (УНР), параллельно преподавал в Киевском политехническом институте. При отступлении армии УНР правительство эвакуировали из Киева. В городе, занятом большевиками, остались 14-летняя Лена, ее мама и брат. Жили с клеймом «семьи петлюровца». Леночка, которую в детстве уговаривали кушать яйца и пить молоко, сейчас мечтала о куске хлеба. Полола огороды, чтобы принести домой паек. Устроилась посыльной в политехнический институт, где раньше был профессором ее отец и где теперь ее нещадно гоняли.
— Но, вопреки всему, Киев она очень любила, — продолжает Надежда Миронец. — И позже вспоминала, как переполняла ее, юную девушку, радость жизни. «Для меня домом стал Киев», — признавалась она подруге.
Покинула город семья в 1922 году: нелегально перейдя границу через Польшу добрались в Чехословакию, в небольшой городок Подебрады — один из центров культурной жизни украинской эмиграции. Здесь открылась Украинская хозяйственная академия. Ректором был отец Лены. А одним из студентов — ее будущий муж Михаил Телига.
Сохранился уникальный документ — студенческая работа Михаила «Як я став свідомим українцем». Он служил в армии УНР, был военным фельдшером. Да и другие молодые люди, взявшиеся обучать дочку ректора родному языку, являлись офицерами украинской армии. Они очень остро переживали поражение, споря о том, почему не удалось отстоять независимость Украины. Все это Лена чутко воспринимала. И в конце концов сделала свой выбор. О памятном моменте она рассказывала писателю Уласу Самчуку. Однажды на молодежной вечеринке, устроенной российскими монархистами, девушка сидела в окружении блестящих кавалеров. Кто-то из них стал с издевкой говорить об украинском языке: «залізяку на пузяку», «собачій язик», «мордописня»… Все смеялись, а Олена вдруг почувствовала острый протест. Встала, ударила кулаком по столу и крикнула: «Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! Я вас більше не хочу знати». С этого момента она стала говорить только на украинском языке.
— А когда она начала писать стихи?
— Поэтическому дебюту сопутствовала детективная история: кто-то из друзей Олены (кто именно, осталось загадкой) в 1928 году выслал ее стихи редактору авторитетного журнала «Літературно-Науковий Вістник» Дмитрию Донцову. Сопроводил подборку письмом, подписанным именем Телиги. Донцов ответил молодому автору (представьте ее изумление!) и опубликовал три стихотворения, написанные Оленой еще в 17 лет. И, наверное, символично, что первое из них называлось «Радiсть». Лена, как вспоминали ее друзья, буквально излучала оптимизм. Как-то призналась: стоит ей, не дай Бог, загрустить, все спрашивают, уж не заболела ли она.
*Олена Телига обладала даром предвидения и в стихах предсказала свою судьбу
— На фотографиях Олена Телига тоже запечатлена улыбающейся.
— Фотоаппарат у них в семье появился неожиданно. В Польше, куда перебрались Олена с Михаилом, они жили очень бедно, не хватало средств на самое необходимое. Однажды одолжили денег на костюм для Михаила. А он купил… фотоаппарат. И часто фотографировал Лену — такую женственную, чуть кокетливую (ей бы в салонах блистать!). Но эта женственность удивительным образом сочеталась с твердостью характера. Олена Телига была нравственной максималисткой: слово не должно расходиться с делом. Считала, что писатель не может в творчестве проповедовать одно, а в жизни поступать иначе. И когда в 1941 году друзья отговаривали ее отправляться в оккупированный гитлеровцами Киев, отвечала: «Как я могу пойти против своей поэзии?» К тому времени ее знали не только как талантливую поэтессу, но и как деятеля культурной референции Организации украинских националистов (ОУН).
«Михаил мог спастись, но он остался с женой»

— 16 июля 1941 года Олена Телига вместе с Уласом Самчуком, рискуя жизнью, перешла вброд пограничную реку Сян, разделявшую оккупированные немцами Польшу и Украину, и очутилась на родной земле (позже в Украину добрался Михаил Телига), — продолжает Надежда Миронец. — В Киев она попала 22 октября. Здесь ее ждал Олег Ольжич (псевдоним Олега Кандыбы, поэта и политического деятеля, одного из лидеров ОУН, погиб в 1944 году в фашистском лагере Заксенгаузен. — Авт.). Он уже сообщал Олене: ей поручено возглавить Союз украинских писателей. И она включилась в работу…
В «Лiтаврах» — приложение к газете «Українське слово», которое редактировала Олена Телига, печатались лучшие произведения украинских писателей, уничтоженных советским режимом: Плужника, Косынки, Хвылевого… Успело выйти четыре номера, после чего «Лiтаври» были запрещены, так как Телига не собиралась прославлять немецких «освободителей».
Оккупационные власти Киева были обеспокоены донесениями об активизации подпольной деятельности ОУН. В одном из документов сообщалось, что возглавляемый Оленой Телигой Союз писателей «также чисто националистическая организация». Начались аресты среди украинской интеллигенции.
— Телига знала, что ее собираются арестовать?
— Да. Как рассказывали свидетели тех событий, Олег Ольжич приказал ей покинуть Киев, но Лена категорически отказалась: «Я з Києва більше не виїду». И заметила, что женщины умеют умирать не хуже мужчин. Утром 9 февраля 1942 года она отправилась на улицу Трехсвятительскую в Союз писателей (ныне Десятинная, 10), где была назначена встреча с товарищами. Не прийти для нее было равнозначно предательству.
В помещении союза гестапо устроило засаду. Все, кто туда заходил, выйти уже не мог. Днем гестаповцы объявили: идти домой разрешено тем, кто не является членом союза. Михаил Телига мог покинуть здание, но остался с Оленой. Он был рыцарем…
Снимки 20-летней давности, запечатлевшие, как устанавливали крест на месте гибели Олены Телиги, и сегодня хранит главный редактор радио «Культура» Национальной радиокомпании Украины, председатель женского центра «Спадщина» Галина Дацюк. К слову, именно она на первом вечере, посвященном Олене Телиге, зачитывала обращение общественности к городским властям — о том, чтобы назвать одну из киевских улиц в честь украинской поэтессы. Тогда это казалось почти нереальным. Но сегодня в столице есть улица Телиги, ее имя носит 97-я киевская школа. Учреждена литературная премия имени Телиги (ее первым лауреатом была Лина Костенко).
— И все же, мне кажется, Олена Телига не может «забронзоветь», — говорит Галина Дацюк. — Как и та маленькая скульптура юной девушки, установленная возле Политехнического института, где когда-то пробегала 15-летняя Олена… Она обладала даром предвидения и в стихах с детальной точностью предсказывала события своей жизни. «Це буде так: в осiннiй день прозорий перейдемо ми на свої дороги», — писала она задолго до своего возвращения в Киев. И вот теперь вернулась…

*21 февраля 1992 года на месте расстрела Олены Телиги и ее побратимов установили крест (фото Валерия Орлова из архива Галины Дацюк)
___________
Коли ж у вас серця телячі,
Зробіть намордники собачі.


лесана вне форума  
Сказавших "Спасибо!": 1 (показать список)
Ответить с цитированием Вверх
Старый 22.02.2012, 19:05   #2
Київська русинка
 Аватар для лесана
IP: Словакия
Сообщений: 3,922
"Спасибок": 4,531
Очки репутации: 0
Мнения: 7157
Доп. информация
- Автор темы - По умолчанию

"Тут сиділа й звідси йде на розстріл Олена Теліга", – -видряпала вона на стіні камери №34 на вул. Короленка, 33 – тепер Володимирській. А зверху – тризуб. У цьому будинку, де нині Служба безпеки України, за німецької окупації розташовувалося ґестапо. А перед тим і потому там було НКВС.
– Я не бачив чоловіка, що так героїчно вмирав би, як ця гарна жінка, – нібито сказав один із ґестапівців перед стратою української поетеси Олени Теліги.
Її розстріляли в Бабиному Яру 70 років тому – 21 лютого 1942-го. Разом із чоловіком Михайлом Телігою й кількома соратниками-мельниківцями.
Від початку німецько-радянської війни мельниківська фракція ОУН почала формувати похідні групи із 7–12 осіб на Наддніпрянську Україну. Діставшись туди, вони мали влаштовуватися перекладачами чи водіями при німецькому війську, проникати в місцеві органи влади, міліцію – "щоб у момент замішання, в момент, коли новий наїзник ще не буде закріплений, зайнятий, розбудувати позиції для дальшої боротьби", – писав про стратегічну мету похідних груп ОУН їх учасник Олег Штуль.
В Україну вирушила й Теліга. "Коли поети пишуть про відвагу, твердість, шляхетність посвяти й цими творами запалюють та шлють на небезпеку інших, то як можуть самі цього не робити?" – відповідала тим, які її відраджували від цього.
14 липня 1941-го виїхала з Кракова із письменником Уласом Самчуком. Чоловік Михайло Теліга мав приєднатися до неї згодом. Дісталися села над річкою Сян, якою ще недавно проходив кордон між окупованою німцями Польщею й Україною. Два дні потому провідники їх доправили до берега. "Швидко скинули взуття, я забрав свої та Оленині речі, – писав Самчук у спогадах "На білому коні". – Вода була тепла, трохи бурхливіша й каламутніша, ніж звичайно. Ми йшли дуже швидко, я попереду, Олена, тримаючись за моє плече, за мною… Ми вирвалися на другий берег… Метнулися в кущі й спонтанно кинулися в гарячі, міцні обійми. Наші серця схвильовано билися, наші очі захоплено горіли. Ми ж були на українській землі! На -Україні!"
Спочатку вони дісталися Львова. До української столиці Олена Теліга прибула на початку жовтня 1941 року – десь через два тижні, як туди ввійшли німецькі війська. Олег Ольжич тут уже гуртував людей навколо мельниківської Української Національної Ради – надпартійної політично-громадської організації передпарламентського типу. Теліга ж одразу по приїзді заходилася організовувати літераторів, які залишилися в місті.
І вже невдовзі щоденна міська газета "Українське слово", яка на перших порах німецької окупації майже цілком була в руках мельниківців, написала: "8 жовтня 1941 року в Києві ініціативна група представників української літератури організувала Спілку українських письменників. Правління Спілки ставить своїм першим завданням об'єднати всіх українських літературних працівників та спрямувати їхню творчу працю на користь української національної культури".
Спілку українських письменників очолила Олена Теліга. Збиралися раз на тиждень, обговорювали тогочасні культурні й політичні проблеми. Часто на цих зібраннях Теліга чи прибулі мельниківці зачитували реферати. "Письменників справжніх не було, але треба було для тих, що могли чи хотіли стати письменниками, створити середовище. Тому провадила пані Олена Спілку", – писав по війні на еміграції член Проводу українських націоналістів Олег Жданович.
Спочатку ніби все складалося вдало. Наприкінці листопада від окупаційної адміністрації Спілка отримала приміщення на Трьохсвятительській, 23. Річ у тім, що німці попервах не усвідомлювали справжніх намірів мельниківців: ніби ж намагалися працювати легально. Останнє тому, що й вони ще не зовсім орієнтувалися в планах німців щодо України. "Маємо вже їдальню, умеблювання, – писала Теліга в листі до приятеля Олега Лащенка. – До нашої Спілки приєдналися фільмовики як підсекція… Літературний клюб розпочав свою діяльність, отже, все іде по--людськи".
У листопаді 1941-го в редакції "Українського слова" задумали випускати літературний додаток-тижневик "Літаври". Головним редактором запросили Олену Телігу. Фактично ж це був окремий часопис. Теліга перечитувала кожен матеріал. Статей, у яких автори намагалися оспівувати німецьку владу, не пропускала категорично.
"Прошу цей мотлох кинути до коша, – казала мені, – згадував у спогадах про свою роботу в "Літаврах" поет Михайло Ситник. – Це фольксдойчівська графоманія. Це, мабуть, ті ж самі писаки, що й Сталінові так щедрували. Як по-вашому? А гляньте ось на цю нісенітницю – "Серце німецького вояка". Це писала пані Н. К. Яка швидка, вже встигла розкусити і серце німецького вояка! Бідна пані, я можу їй тільки співчувати, а помогти зась. Хай береже в своєму альбомі. "Літаври" – тільки для українського серця".
"Літаврів" устигли випустити чотири номери. Перший вийшов друком у неділю 16 листопада 1941 року. Останній – 7 грудня. У ньому, напередодні річниці розстрілу поета Дмитра Фальківського, дали про нього статтю – "Жертва розіп'ятих днів". У ній, зокрема, згадували про службу письменника в ЧК й розчарування в комуністичній ідеї.
"На початку січня 1942 року я знову зайшов до Олени Теліги в редакцію "Літаврів", – згадував автор тієї статті Сергій Ледянський 1952-го в одному еміграційному журналі. – Я приніс нову статтю до часопису і цього разу застав редакторку в її маленькому кабінеті. Перше, чим вона мене зустріла, було:
– Ну, друже, "Літаврам" кінець.
– Як то кінець? – перепитав я.
– Так. За останнє число мала гостру розмову з німецьким цензором. Влетіло мені за вашу статтю. Закинули, чому містимо статті про комуністів. Адже Фальківський був комуніст! А що того комуніста розстріляли за те, що він перестав бути комуністом, це його не обходить.
– А він навіть в курсі, хто з письменників був комуністом, а хто ні?
– А хіба ж наші не підкажуть? Але справа не в тому. Була б лише інформація правдива, не перекручена!"
12 грудня 1941 року ґестапо арештувало редакцію "Українського слова" разом із головним редактором Іваном Рогачем: надто проукраїнською була газета. Призначили нового редактора – Костянтина Штепу, газета змінила назву на "Нове Українське слово" і стала пронімецькою.
"Літаври" заборонили, та репресії Олену Телігу цим разом оминули.
"Вітри віють безперестанку. Мороз такий, що всі ми ходимо, як святі Миколи або снігові баби: волосся, вії, комір пальта, все робиться за хвилину білим, – писала вона в листі до Лащенка в січні 1942-го. – Замерзає вода у водопроводі, зі світлом і теплом усе роблять експерименти: то включать, то виключать".
Михайло Теліга прибув до Києва наприкінці листопада 1941-го. Мешкали попервах на вул. Короленка, 45 – там спочатку жили всі прибулі до Києва мельниківці.
Як виглядало їхнє повсякденне життя тієї зими 1941-1942 років в окупованій українській столиці? "У ті часи Київ був голодний, холодний і досить малолюдний, – описував Марко Антонович, який працював в "Українському слові". – Найчастіше ми бачилися ввечері, коли всі приходили додому, бо ж у Києві тоді була поліційна година від смеркання до світання. У цілому помешканні була єдина тепла або, може, краще сказати, не дуже холодна кімната – кухня, і там ми їли спільню вечерю, яка день у день складалася лише з однієї страви: гороху. Звареного на воді, без солі й товщу, – а все ж таки це була основна їжа на день. Там, за теплим гороховим супом, якщо ту страву можна було так назвати, обговорювалися щоденні переживання, різні зустрічі, справи. І хоч Олена Теліга була найстарша між нами – їй тоді було понад 30, – вона виявляла себе дуже добрим товаришем, порадником, рішуче протестувала проти того, щоб ми брали під увагу те, що вона жінка, й давали їй якісь пільги в тих, до речі, не надто вибагливих господарських обов'язках".
Потім Олена з чоловіком переїхали в дім "Комуніст" на вул. Караваївській, 25 – теперішня вул. Толстого, 25, на розі Паньківської. Називався так, бо до війни цю сіру "сталінку" збудували для працівників газети ЦК КП(б)У "Комуніст".
На початку 1942-го в Києві розпочалася друга хвиля арештів українських націоналістів: німці вже зрозуміли, хто є хто. Олег Ольжич та інші друзі з ОУН наполягали, щоб Олена Теліга вибралася з міста.
– Я добровільно вдруге з Києва не виїду! – різко відповідала: вперше вона звідти втікала 1922-го – на еміграцію.
8 лютого, у неділю, до Теліги додому прийшли з ґестапо. Вона не відчинила дверей. Ламати їх не стали – можливо, тому що у Спілці письменників уже чекала засідка. Жданович згадував, що від Ольжича до Теліги прийшов посланець. Попереджував через нього: не йти до Спілки наступного дня, бо її збираються арештувати.
– На мене чекають люди, – відповіла. Так згадував
Олег Штуль, який мешкав із Телігами на Караваївській. – Я не можу не прийти, що боюсь арешту. Зрештою – їх також арештують. Я не можу втікати, бо хтось міг би сказати: в небезпеці нас лишила, а перед небезпекою говорила про патріотизм і жертовність.
Тож уранці 9 лютого 1942 року, в понеділок, Олена Теліга, як завжди, пішла на роботу. "Хто 9 лютого входив до Спілки, звідти вийти не міг. Коло третьої дня гестапо заявило: досить. Хто не належить до управи або персоналу Спілки, може йти додому. Решту відвезли на Короленка, 33", – свідчить Штуль. Михайло Теліга прийшов услід за дружиною через годину після неї. Збагнувши, що арештовують лише членів Спілки українських письменників, сказав, що теж письменник – аби бути поруч із Оленою.
Про ті години у Спілці до 15.00 Олег Штуль згадував: "У всіх був настрій похоронний. У всіх – але не в пані Олени. Вона – голова Спілки, і вона відповідає і за настрій. Усіх підбадьорювала, мовляв, не буде так зле. -Зрештою, я – голова, я й відповідаю. Ви робили те, що я казала або інспірувала. При тому час до часу розповідала веселі безжурні речі, й чути було її дзвінкий сміх… -Наступного дня носили ми для арештованих їжу. Її взяли. При цьому ми довідалися, що пані Олена сидить у камері ч. 34, а інж. Михайло, здається, в камері ч. 49".
– Вона загинула за національну ідею, а він за неї, – говорили по війні про Олену й Михайла Теліг


Джерело: <a href="http://gazeta.ua/articles/history-journal/423682/2">Gazeta.ua</a>
___________
Коли ж у вас серця телячі,
Зробіть намордники собачі.


лесана вне форума  

Ответить с цитированием Вверх

Ответ

Опции темы
Опции просмотра

Ваши права в разделе

Смайлы Вкл.
[IMG] код Вкл.
HTML код Выкл.
Trackbacks are Выкл.
Pingbacks are Выкл.
Refbacks are Выкл.

Похожие темы
Тема Автор Раздел Ответов Последнее сообщение
Клиническая смерть - свидетельства людей переживших клиническую смерть Ladyee Религия 3 04.12.2011 20:11
Гарячая вода San Diego ЖКХ Киева 65 13.08.2011 01:41
Варя Бутова, Киев, 16 лет Oktolom Поговорим ка ;) 3 25.03.2009 20:34


Часовой пояс GMT +3, время: 09:52.


Работает на vBulletin® Версия форума 3.х.х. Copyright ©2000 - 2009, Jelsoft Enterprises Ltd.

© ForumKiev.com 2007 - 2021