Я люблю Киев

КИЕВСКИЙ ФОРУМ
КУЛЬТУРНОГО ОБЩЕНИЯ
FORUMKIEV.COM
Правила Новое Вопросы Ссылки
КИЕВ ПОГОДА ИСТОРИЯ ТУРИСТУ
N-728-MI-2
Вернуться   Киевский форум > Як тебе не любити, Києве мій... > Справочная Киева > История города

Київське чаювання.

Ответ
 
Опции темы Опции просмотра
Старый 25.06.2007, 01:48   #1
Новичок
 Аватар для Киевлянин
IP:
Сообщений: 321
"Спасибок": 43
Очки репутации: 0
Мнения:
Доп. информация
- Автор темы - По умолчанию Київське чаювання.

Київське чаювання.




Звичні побутові речі нерідко здаються нам вічними. Важко уявити, що колись люди обходилися без них. А втім, чимало «вічних речей» з'явилося зовсім недавно. Скажімо, Т.Г. Шевченко належав до того покоління киян, яке лише починало регулярно пити чай. Як згадують мемуаристи, він був йому не зовсім до смаку. Поет називав цей напій по-польськи «гербатою» і, граючись словами, казав, що «ті, хто його вживають забагато, під старість горбатіють».

Загалом, про чай казали тоді всякого. В. Барщевський, наприклад, розповідає, що вперше він побачив його одного літнього ранку десь напередодні війни 1812 року. Уночі злодії пограбували міський провіантський магазин (склад) на розі Андріївської та Братської вулиць на Подолі, розбили й викинули на вулицю кілька ящиків з якимсь незнайомим їм зіллям. Зібрався натовп. Зілля терли пальцями, нюхали. Хтось нарешті сказав, що це та трава, від якої «пани гладшають». Подолянам така версія сподобалася, і кожен взяв собі до кишені жменю заморської травиці. Родина Барщевських належала до реєстрових городян, батько навіть їздив із делегацією магістрату до Москви на коронацію царя Олександра І і тому, поглянувши на зілля, одразу сказав, що це справді добра трава – чай – і що в обох столицях вельможне панство п'є її задля задоволення.

Спочатку самоварів не було

У Києві чай вживали тоді лічені особи. Найперше – генерали та багаті офіцери. На Подолі чай подавали в родинах так званої «магістратської аристократії», на міських бенкетах перед контрактами та в інші урочисті дні. Та міщанська аристократія часто бувала в Європі і добре знала смак не лише чаю. У багатих родинах Подолу гостей частували кавою, угорським вином і шампанським. Полюбляли новомодний напій і у вищих церковних колах – заможні лаврські ченці, службовці консисторії та митрополичого дому (управління майном митрополії). Самоварів тоді не було, і перша київська чайна церемонія вибудовувалася довкола великої полив’яної миски, в якій спочатку розчиняли мед або дорогий колоніальний цукор, а потім вкидали чайне листя. Готовий напій черпали, як збитень, кухлями або чашками. Такою була монастирська чайна церемонія, розрахована на гостей і тривалу розмову за столом.

У дворянських родинах чай пили частіше, а аристократи – щодня перед сном. До вітальні вносили велику жаровню і мідний чайник з гарячою водою. Чай запарювала сама газдиня, не довіряючи такої відповідальної справи служницям. Вона ж відчиняла особливу (часом з прозорого скла) скриньку-цукорницю ключиком, який носила при собі, й роздавала скалочки «цукрової голови» чи відміряла спеціальною чайною ложечкою, яку також носила при собі, брунатний чи жовтий французький цукор-пісок. (Український цукор одразу почали робити рафінованим, білим). Інші члени родини таких ложечок не мали, та й не було в них потреби, бо газдиня сама розмішувала кожному чай.

Символ домашнього вогнища

Масово чаювати почали лише після 1812 року. Війна навчила цінувати життєдайний напій, його чудову властивість поліпшувати настрій, знімати втому й схиляти до душевної розмови. Війна ж навчила користуватися самоваром. Його поява внесла істотні зміни до архаїчної чайної церемонії з полив’яною мискою. Самовар став у центрі події, прикрасивши собою стіл, надавши чайній церемонії блиску й театральності. Навколо самовару збиралися цілою родиною або дружною компанією. За самоваром зустрічали гостей, відпочивали, вели ділові розмови, сперечалися, читали газети й співали пісень. Самовар був доречний у будь-якій життєвій ситуації. Тому і став він з часом центром хатнього життя, символом домашнього вогнища XIX століття.

Старі кияни довго зберігали переказ про перший самовар у місті і перших наших «культурних героїв», що долучили городян до нової форми культурного дозвілля. Цю історичну оповідь зафіксував у своїх мемуарах письменник-протоієрей Климентій Фоменко. За його відомостями, кияни вперше побачили тульський самовар десь у 1810-их або на початку 1820-их років на Хрещатику, точніше в тій його частині, яка тоді існувала поблизу теперішньої Європейської площі, у будинку, який, якщо не помиляюся, стояв ліворуч на розі першого кварталу. «Старожили Києва, – пише протоієрей, – розповідають, що будинок Кордиша наймав під квартиру якийсь генерал. О третій годині дня денщик виносив на балкон самовар, що кипів. Навколо невеликого столу влаштовувалася родина генерала. А простодушні кияни, оточивши балкон, спостерігали це чаювання». Багато отих простих городян не мало ані найменшого уявлення про смак чаю та цукру, бо то була справді царська розкіш, дари казкового Сходу, доступні лише для обраних.

Тому не дивно, що тривалий час ставлення до чаю міських мас було негативним, – як до неприпустимої для добропорядної людини розкоші, марнотратства, поганої й згубної звички, запозиченої з «божевільної Європи». У 1830-1840 роках в Україні з’являється своя цукрова промисловість. Цукор подешевшав, чаювання стало доступнішим для людей середнього достатку, але за давньою традицією шанувальники «святої старовини» вважали чай достеменною ознакою занепаду віри в Бога й наближення кінця світу з його Страшним судом.

«Проклятий кохвей той і чай!»

Якщо Т.Шевченко, жартуючи, посміювався над модою на чаювання, то його старший сучасник, відомий колись київський поет і військовий лікар Євстафій Рудиковський ще 1843 року таврував і викривав цю згубну пристрасть киян цілком серйозно:

Везуть до нас усеньке морем, – Проклятий кохвей той і чай! А ми аж крехчем собі з горем, Та знай! З кабзи все утрачай!.. Де ділась наша варенуха,

Вишнівка, мед наш варенець? Ох, ох, Україна-старуха! – Прийшов враз з цукром твій кінець!

Дуже довго трималося упереджене ставлення до чаю й у монастирському та прочанському середовищі, хоча тут цілковитої одностайності не було. Юродивий Христа ради Паїсій засуджував чаювання як гріховне догоджання плоті, але водночас відомо, що святий преподобний юродивий Христа ради Феофіл мав у своїй келії самовар і пригощав чаєм прочан. Так само полюбляв душевні розмови за самоваром і схимник о. Олексій. Купувати чай, цукор, сухарики, бублики та інші скромні монастирські легуміни він їздив з далекого Китаєвого на Бесарабський ринок. Припаси до чаю купували з молитвою, з молитвою сідали до самовара в келії подвижника. Так формувалася монастирська чайна церемонія з її скромним частуванням і розкішшю духовних бесід. (Від чаю належало утримуватися лише два дні на рік – у п’ятницю й суботу Страсної седмиці – найсуворіші дні Великого посту).

Київ був третьою самоварною столицею Європи

Проте чаювання було суто світською втіхою, якій кияни XIX ст. віддавалися так само пристрасно, як лондонці й москвичі. Ця цікава тема ще не вивчена як слід, і цілком можливо, що в минулому Київ був третьою самоварною столицею Європи. В усякому разі мемуари, записки й хроніка міських газет дають підстави для таких тверджень. Дозвілля за самоваром було частиною київського життя-буття. Городяни не розлучалися з самоварами й під час прогулянок у передмістях, поїздок у Межигір’я чи відпочинку біля легендарного Чернечого озера на Оболоні. Але найбільше полюбляли затишну атмосферу хатнього чаювання. Воно відбивало усі зміни міських смаків і уподобань. Різні верстви мали свої самоварні звички. На початку XIX ст. чашку чаю можна було зустріти лише в аристократичному середовищі й чаювання мало тоді дещо манірний характер. До чаю подавали лише фрукти, але щедро присмачували вишуканою світською розмовою. Так чаював у генерала М. Раєвського письменник І. Долгорукий, приїхавши до Києва помолитися на могилі своєї славнозвісної бабусі-черниці. А в середині століття в родинах багатих городян уже широко практикувався пишний чай-сніданок: на стіл ставили самовар, печиво, торт, тістечка, всіляку смаженину, ковбаси, сир, вино, цукерки, фрукти. Кожний вибирав собі щось до смаку, але про чайну церемонію не було й мови.

Серед бідного міщанства та студентства виробилася класична форма «чаювання вприкуску», – з грудочкою литої «цукрової голови». Вона була дуже солодка й повільно танула в роті. Майстри «чаювання вприкуску» випивали з нею понад десять склянок чаю, а в разі фінансової скрути – з такою ж кількістю гарячої води з самовару. Один відомий історик так звик пити чай «вприкуску», що не зміг відмовитися від цієї студентської звички навіть тоді, коли викладав свій предмет наступникові престолу. Так і пив поміж «їхніх величностей» – «вприкуску» з кавалочком.

Київська чайна церемонія була цікавою ще й своєю здатністю трансформуватися в інші форми гостинності. Людині, що з’являлася з візитом, пропонували чашку чаю, можливо, з цитриною, можливо, з булочкою чи тістечком. Якщо зав’язувалась жвава розмова, до чаю подавали коньяк, ром чи вино. Далі більше: з’являлася горілка, холодні закуски. Нерідко така «розширена» чи «поглиблена» чайна церемонія оберталася на імпровізований бенкет. З’являлися гарячі страви, короп чи щука, курчата, ковбаси, всіляке пряжене й смажене. Це був теж «чай», але артистично імпровізований, розіграний за усім відомим сценарієм київської гостинності. Прочитайте, як приймають гостей у «київських» оповіданнях та повістях І. Нечуя-Левицького, і ви неодмінно зустрінете там ті чи ті елементи згаданого сценарію «розгорнутої» чи, навпаки, «згорнутої» київської чайної церемонії.

«Спитий чай»

Утім, чаювання XIX ст. відзначилося з’явою на ринку дешевих підробок. Трактирні слуги збирали з чайників та склянок залишки заварки і за безцінь збували її агентам таємних цехів-«плантацій». Там чай сушили, подрібнювали, виймали з нього обгорілі сірники, кісточки маслин, ґудзики й отримували так званий «спитий чай», який домішували до справжнього або продавали окремо як дешеві сорти для незаможних покупців. Основними ознаками «спитого чаю» була його подрібненість, заварювався він погано; скільки б його не додавали в склянку, справжньої міцності не з’являлося; про ароматичність годі й казати. Розсипали «спитий чай» у різні упаковки, але смак скрізь був однаково невиразний.

У XIX ст. про «спитий чай» багато писали, попереджаючи покупця, змушували поліцію стежити за діями його продавців та постачальників. У наші ж так звані демократичні часи торгівля закордонним сурогатом процвітає. Якщо в самій лише Англії в 1780-ті роки фабрикувалося, споживалося й надсилалося до Європи 2 мільйони кілограмів штучного і «спитого чаю», то можна уявити, яка лавина сурогату обрушується сьогодні на голови покупців.

Схоже на те, що ми живемо наприкінці великої доби європейського чаювання. Наковтавшись жалюгідних сурогатів, теперішній чаювальник навряд чи відчуває до цього напою ті поетичні почуття, які так прикрашали буденне життя наших предків…

источник: http://golosievo.kiev.ua/city.php?id=372

оригинальная публикация: «Вечірній Київ»




Киевлянин вне форума  

Ответить с цитированием Вверх

Ответ

Опции темы
Опции просмотра

Ваши права в разделе

Смайлы Вкл.
[IMG] код Вкл.
HTML код Выкл.
Trackbacks are Выкл.
Pingbacks are Выкл.
Refbacks are Выкл.

Похожие темы
Тема Автор Раздел Ответов Последнее сообщение
Лук'янівське СІЗО. Просто жах... |bastard| Основной 40 02.06.2013 16:54
Спротив(київське метро), інші приклади. дочка лева Юмор 4 08.12.2010 22:15


Часовой пояс GMT +3, время: 00:00.


Работает на vBulletin® Версия форума 3.х.х. Copyright ©2000 - 2009, Jelsoft Enterprises Ltd.

© ForumKiev.com 2007 - 2021