Я люблю Киев

КИЕВСКИЙ ФОРУМ
КУЛЬТУРНОГО ОБЩЕНИЯ
FORUMKIEV.COM
Правила Новое Вопросы Ссылки
КИЕВ ПОГОДА ИСТОРИЯ ТУРИСТУ
N-728-MI-2
Вернуться   Киевский форум > Як тебе не любити, Києве мій... > Справочная Киева > История города

СПОГАДИ про ХРЕЩАТИК...

Ответ
 
Опции темы Опции просмотра
Старый 25.06.2007, 19:43   #1
Новичок
 Аватар для Киевлянин
IP:
Сообщений: 321
"Спасибок": 42
Очки репутации: 0
Мнения:
Доп. информация
- Автор темы - По умолчанию СПОГАДИ про ХРЕЩАТИК...

"Вашъ Кіевъ"




Стаття підготовлена проектом "Вашъ Кіевъ"

«www.oldkiev.info»

СПОГАДИ про ХРЕЩАТИК... (спогади Григорія Григор'єва)

Гарний сьогодні Хрещатик з асфальтованою просторою мостовою, стрункою алеєю дерев з обох боків вулиці і велетенськими будинками, що сяють білизною і нарядністю.

Старий Хрещатик загинув під час недовгого панування фашистів. І тільки якимсь чудом залишилася низка будинків з правого боку, як іти від площі Сталіна до площі Калініна, і з цього ж боку - від рогу вулиці Леніна до бульвару Шевченка. Та ці будинки не дають повної уяви про старий Хрещатик.

В ньому нічого не було величного, вражаючого. Бруківка з двома трамвайними коліями, одно-та двоповерхові дуже непоказні будинки, пофарбовані в казенний жовтий колір, на зразок відомих "Присутствених місць" на площі Богдана Хмельницького, що існують в іншій якості, але в колишньому вигляді, і зараз, численні візники, деренчливі трамваї, відсутність регулюючих рух постів, повна воля переходу вулиці де завгодно або навіть ходіння посеред бруківки - ось і весь колишній Хрещатик. Як дивно, а було в ньому щось ліниве, надто врівноважене в буденні дні. Мабуть, тому Ш0 контингент вільних від роботи і порівнюючи не багатьох ділових людей був не такий вже великий рухався він дуже спокійно. Увечері Хрещатик ставав жвавішим лише в теплі літні дні. Зимою, годині о десятій вечора, бував і зовсім безлюдним.

Зате в неділю у будь-яку пору року центральна вулиця жила повнокровним життям. Багато можна було зустріти молодих робітників і робітниць, інших представників тих верств, яких чиновники й дворяни звали "простолюдинами". Не було нестачі і в п'яних громадянах. Жоден святковий день, як правило, не обходився без бійки. Схоже було на те, що поліційне начальство доброзичливо ставилося до таких порушників громадського спокою, і поліція приходила лише тоді, коли бійки набували надто великих розмірів. Траплялось, звичайно, що втручався городовий зразу ж, як починалася бійка. Це бувало в тому випадку, коли хтось із порушників у запалі боротьби розбивав скло у вітрині якогось магазину. Тут вже набував сили грізний захист священної торгової власності. А коли просто обивателі лупцювали один одного - в цьому нічого особливого й протипоказаного не було. Я часто спостерігав, як дві робітниці, мешканки нашого будинку, старанно готувалися до гуляння на Хрещатику, прасували свої чепурненькі недільні сукні, а до великих свят дбали про нове вбрання або намагалися перелицювати, обновити старе. Щось було зворушливе в тому, як вони після непоказного робітничого одягу надягали все чистеньке, по можливості нове. Прогулянка Хрещатиком, іноді сеанс в кіно, можливість милуватися чудовим вечірнім Дніпром з висоти Царського саду - от і всі нехитрі втіхи, завжди однакові і все ж не менш привабливі, вражаючі, такі, що відводили хоч на кілька годин від звичного оточення. А це оточення було жахливе. Дівчата займали куток у якоїсь невдахи-бабусі. Спали вдвох на залізному ліжку, розрахованому на одну людину. Робили на тютюновій фабриці. Сьогодні робота на такій фабриці приваблює багатьох: в цехах чисто, процеси не дуже важкі для засвоєння, робота саме чисто жіноча, як і на кондитерських фабриках. Але в ті часи кожну робітницю тютюнового виробництва міщанство презирливо називало "табакрошкою". Це слово було рівнозначне терміну "повія". Вже "карамельниця", хоч теж особа не зовсім чиста з погляду кумась-плетух, але все ж поважалася незрівнянно більше, ніж "остання табакрошка". Мені жаль було дивитись на дівчат-сусідок, - вони так гірко плакали, коли їх хтось обзивав таким прізвиськом. Вони намагалися запевнити:

Ми робимо в пакувальні і зовсім не кришимо тютюн.

Їм не вірили і далі таврували ганебними словами. Я якось спробував захистити дівчат, на яких визвірилась жінка шевця. Але підійшов її п'яний чоловік і відштовхнув мене до стінки одним стусаном.

Багато таких і подібних до них дівчат можна було зустріти в свято на Хрещатику. Простора затишна вулиця, одна з не багатьох в Києві, добре освітлювалась високими електричними дуговими ліхтарями. Спеціальні вуглики давали яскраве, приємне світло.

Можна було побачити на Хрещатику в неділю і солдатів, що мали записки про звільнення на день. Святковий настрій псували їм зустрічі з якимсь генералом. Зустрічалися такі генерали, що тільки й дожидались, до чого б причепитись, дивлячись на козиряючу "сіру скотинку". Тому нічого нема дивного, що солдати дуже рідко вдень йшли по Хрещатику із знайомими жінками чи подругами,- здебільшого поспішали залишитись на самоті якнайдальше від ненависних начальницьких очей. На прогулянках претендували на першість, намагалися "задавати тон" дрібні чиновники і конторники з різних установ. Скільки пихи було в якійсь непомітній в інших умовах, молодій людині, що натягла кашкета з чиновницькою кокардою. Серед кавалерів, які вели під руку своїх дам серця, була певна частина робітників прилавка, або, як їх тоді величали, прикажчиків. Сьогодні наші радянські продавці рівноправні з усіма іншими громадянами, їх праця шанується, як і всяка інша. Не те було до революції: "прикажчик" - слово зовсім неприємне в лексиконі дворян і поміщиків. "Вигляд прикажчика", "манери прикажчика"- такі визначення давалися людям, що порушували кодекс дворянських уявлень про поведінку. І, звичайно, прикажчик у магазині, особливо молодий, був і для хазяїна, і для покупців "дрібною сошкою", "лакейською душею", нікчемою. Найбільш удачливі з прикажчиків, з тих, що навчилися обкрадати хазяїв, дбали набити якнайбільше кишені і самим вибитись у хазяйчики. Чесним шляхом жоден з них розбагатіти не міг.

Як обов'язковий асортимент на Хрещатику були репрезентовані поліційні чини - городові, з розрахунку: на кожному розі по одному стражу. Тут розмах у царської влади був величезний. Не лише на Хрещатику, але й на більшості інших вулиць зазначений принцип суворо дотримувався. Солідарність у цієї публіки була виключна. Попався, приміром, якийсь порушник, не виконує наказу городового, той дає свисток, і зграя "фараонів" налітає з усіх боків. Тут вже потерпілому ніхто не допоможе: поб'ють добре ще по дорозі в участок, а що буде далі, про те краще мовчати.

Вечірній святковий Хрещатик на вигляд був дуже приємний. Здавалося, тут зійшлися люди, далекі від тяжких матеріальних нестатків, радісні, закохані в цей простір вулиці, в загальне темпераментне піднесення, люди, що живуть напрочуд милим життям, без турбот про щоденну їжу, про квартирну плату та інші дуже прозові, а втім, обов'язкові речі.

Той самий швець, що під сердиту руку вдарив мене за неввічливі слова на адресу його жінки, якось, в доброму настрої, побачив мене на Хрещатику і став повчати, як треба жити на світі. Він любив учити інших - в нього був нахил до глибокодумного філософствування. Зараз він звернув мою увагу на гомінкий натовп: Дивись краще... Ну... Бачиш, скільки людей. І всі жити хочуть. І всі їсти хочуть. Та не просто їсти, а смачно... Та не просто жити, а багато, з грошима жити... І живуть, звичайно... як хто вміє. А ось вміти - це штука.

Він замислився. Питаю:

- Яка штука?

Закон життя треба знати. Відомо який... Души інших, бо тебе задушать! -І він засміявся від усього серця, радий, що зробив важливе відкриття та ще здивував співбесідника - хлопчака.

- А що ж робити задушеним? Що? А ось дивись на той бік.

Вечоріло. Я дивився на протилежний бік Хрещатика і нічого особливого не бачив. Скільки тобі років? Чотирнадцять.

- Я в твої роки... Здоровий хлопчисько, а ні чорта не знаєш. Дивись... Кого більше - чоловіків чи жінок?

- Жінок.

Ось вони і є задушені.

Я нічого не розумів. Швець з посмішкою дивився на мене.

Воістину дурноверхий. Та це ж усе повії. Життя не зовсім їх придушило, але душить і вдень, і вночі, ось і ходять, чіпляються за життя... І все-таки задушені...

Швець у той вечір добре просвітив мене. Від нього я дізнався, що є на Хрещатику неписані й, але твердий закон: з того боку, де чотні номери, від рогу Прорізної до Думської площі порядна жінка може йти лише з мужчиною; якщо гуляє сама,- то вона повія. Цей закон особливо почав діяти після придушення революції 1905 року. Раніше, до початку XX віку, в Києві була чимала кількість публічних домів, наприклад, на Тверській-Ямській. Та от якийсь губернатор, захожий до таких домиків, дістав розрив серця, розважаючись із своєю дамою. Його наступник наказав "усунути заразу", міркуючи, як видно, що таким шляхом збереже життя багатьом майбутнім губернаторам. Віднині вся проституція зосередилась на правому боці Хрещатика. На місці офіціальних публічних домів з'явилися неофіціальні, не дозволені на папері. Поруч з нашим будинком на Софіївській була довга одноповерхова споруда в дворі - місцеперебування "веселих дівчат". Іноді вони просили мене почитати що-небудь "сердечне". Називали книжки, які лишилися в пам'яті. Я розшукував якийсь "роман" і читав уголос багато сторінок. Мені здавалося, що нічого поганого в моїх слухачках нема, більшість з них навіть дуже лагідні й симпатичні. Мене лише вражало, що по вечорах деякі з них в п'яному вигляді, позбувшись відвідувачів, гірко плакали, згадували про зникле щастя і загублену долю.

Швидко я зрозумів, що про цих жінок говорити в порядних родинах не прийнято, а хлопчикам взагалі не можна навіть згадувати.

Був випадок, що і мені довелось взяти участь в житті правого боку вулиці. Дві нафарбовані жінки накинулись на худорляву дівчину з криком:

Чого лізеш сюди? І без тебе вистачає!

- Я йду по своїх справах, заважати вам не збираюсь.

- Знаємо, "по своїх..." А якщо ти порядна, не ходи сюди, забирайся на той бік!

Вони почали штовхати дівчину в спину, гнали на брук. Вона вхопилася за мене:

-Хлопчику, ходімо зі мною.

Я пішов. Узяла мене під руку. Тепер уже жінки не звертали на неї уваги, - закон виконано, я врятував дівчину.

Швець мені потім пояснив, що з-за мене до дівчини жодний чоловік не наважиться підійти. Правило таке: користуйся лише одиначкою.

Я запитав худеньку супутницю, що примусило її, самотню, йти по правому боці. Небагатослівне, дуже поволі відповіла:

Хотіла спробувати... Мені стало не по собі: Навіщо це вам?

-Мати сухотна. Братик, сестра голодують.

Як я бажав допомогти бідній дівчині! Ми ішли недалеко від мого будинку. Попрохав її зачекати хвилинку. Побіг додому. В мене були таємно приховані три п'ятаки "на морозиво". Взяв їх. Попрохав ще в матері п'ятака. Вона спочатку забурчала, що тиняюся пізно по вулицях. Нагадав, що я вже не школяр. Мовчки простягла монету. Яке щастя! Я зміг віддати дівчині цілих двадцять копійок. Зробив це лише тоді, як підійшов до її дому. Нажалося побачити, де вона живе. Вона не знала, що й казати. Взяла мою руку і міцно потиснула. Потиск цей запам'ятався назавжди: був він безмовно- промовистий...Тут і Радість визволення від голоду, сум, що допомога прийшла ненадовго, здивування, що врятував хлопчик, ніжна вдячність. Я вхопив її за руку, став прохати:

-Не ходіть більше туди. Я потурбуюсь, буду все для вас робити.

І я робив... Тягав у матері пшоно, борошно, що попадеться, і все віддавав нещасній родині. Зрештою я зробив найбільше, що тільки було в моїх маленьких силах: попрохав дівчат з тютюнової фабрики влаштувати на роботу мою знайому. Вони спочатку одмовили. Але вже другого дня знайшли мене й повідомили, що звільнилося місце. Отже, з моєю допомогою худенька Наталка стала "табакрошкою". Невеселе становище, та все ж краще за правий бік Хрещатика.

Бачив я на цьому боці ще одну пам'ятну сцену. Якийсь товстий, п'яний, високий пан зібрав навкруги себе багато жінок, говорив промову:

- Дівчатка мої дорогі! Я паскуда. Така ж проститутка, як і ви, тільки гірша. Ви продаєте себе, щоб не здохнути з голоду, а мені все мало, все тягне до золота, продаю совість, душу, переконання... За цю ось паршиву пачку.

Він витяг пачку "червоненьких" - асигнацій по десять карбованців, одержану, мабуть, з банку, заклеєну паперовими стрічками навхрест. Жінки завмерли, і лише очі стали більші, ніж звичайно. Білява дівчина в червоно-жовтій хустці, склавши руки, сказала, зосередивши в словах усю силу прохання:

-Дядю хороший, дайте хоч одну, тиждень відпочину... Не жалійте, бог вам ще дасть. Він розгнівався:

-Ось що дасть! - І він підніс їй дулю.

З ним, здається, всі погодились. У всякому разі, жодного заперечення не чути було. А товстун раптом зареготав:

- А справді... На десятку скромно два тижні прожити можна самотній дівчині. Чорт з ними, хай буде так, віддам.

- Мені, мені!..- почувся такий галас, якого я ще не чув.

Погано прийшлося б добрячому панові, якби в справу не втрутився постовий.

- Розійдись! Порядок щоб... Що трапилось, ваше благородіє? - звернувся він до пана, козиряючи не так йому, як пачці грошей.-Очі його вп'ялися на їх кольоровий блиск.

- Хочу дівчаток відіслати на спочинок. По десятці на душу.

- Жирно буде.

- А от хочу... І ти, брате городовий, не лізь.

- Слухаю, але порядок... Гей, ви, пташки!.. Ставай по одній.

Він установив чергу, ретельно слідкував за тихим порядком. Жінок набралося кілька десятків. Кожна підходила до товстуна, він витягав з пачки новеньку бумажку, промовляючи:

- Візьми, душко... Тобі, душко... Відпочивай, душко...

Черга підійшла до кінця. Залишився один городовий. Теж простягнув руку.

- Ну й тобі, брате. Одну, як усім, ще дві за порядок.

Рад старатися, ваше благородіє! Жінки знову скупчились біля свого благодійника. В руці в нього ще лишилась якась частка пачки. Він підморгнув їм, киваючи на городового, ніби давав зрозуміти, що піднесе йому пілюлю, і скомандував:

- Душки, лови! - І кинув останні гроші. "Порядок" тріснув, як вибита шибка. Жінки плазували по землі, вириваючи одна в одної бумажки, городовий теж підхопив на льоту одну, ще кілька вирвав у жінок. Товстун обурився:

- Стій!-Він так заревів, що всі замовкли.- Ти, брате, лапу не простягуй,- він узяв за рукав наглядача за порядком,-навіщо видираєш?

- Вони такі, що можуть потім ще вимагати з нас,- сказала якась низенька не то дівчинка, не то жінка.

- Ось як? Ти, брате, дивись... Держи закон. Прийду вдруге, перевірю. Не буде скарг - і тобі перепаде. А якщо хоч одна... дивись мені.

- Слухаю, ваше благородіє!

- Ну, ось... Спокійної ночі, душки.

- Спокійної ночі, татку. Спасибі тобі! Дай боже більше тисяч!

Він ішов до візника. Почувши останні слова, повернувся, - видно, до господа був небайдужий:

- Бог? Ось що він дасть,- і знову, вже з реготом, показав свою величезну дулю.

Всі захоплено заревіли від сміху. Постовий пішов на своє місце. Одна з жінок запитала його:

- Хто такий цей дядько?

- Письменник якийсь чи газетяр...

- Як прізвище?

- А хто його знає. В Печерському районі живе. Іншої частини.

Відбувся цей випадок у 1912 році. Незабаром мої рідні переїхали в другий район, і я на Хрещатику бував рідше. Чув оповідання, що той самий письменник- газетяр неодноразово викликав екстаз своєю доброзичливістю й бажанням дати спочинок "душкам". Якось у розмові з ними признався, що в молоді роки його врятувала "пропаща жінка", а він добро пам'ятає. Дарував він свої пачки, як виявилось, у дні "великих гонорарів". Перед самою революцією пропився дощенту, зійшов нанівець і тепер уже приходив до старих знайомих "душок", випрохував копійки. Йому охоче давали.

материалы:   www.oldkiev.info




Киевлянин вне форума  

Ответить с цитированием Вверх

Ответ

Опции темы
Опции просмотра

Ваши права в разделе

Смайлы Вкл.
[IMG] код Вкл.
HTML код Выкл.
Trackbacks are Выкл.
Pingbacks are Выкл.
Refbacks are Выкл.

Похожие темы
Тема Автор Раздел Ответов Последнее сообщение
Киев - "Территория Достоинства". Новый центр Киева: Хрещатик, Майдан, Украианский дом и т.д. Alex LM Киев - город родной 1 21.07.2015 19:46
Львів плаче за дітьми. Спогади очевидців про червону чуму. дочка лева Исторический форум 66 26.10.2013 15:56
САДИБА МЬОРІНГА. Хрещатик. Киевлянин История города 0 24.06.2007 00:20


Часовой пояс GMT +3, время: 22:18.


Работает на vBulletin® Версия форума 3.х.х. Copyright ©2000 - 2009, Jelsoft Enterprises Ltd.

© ForumKiev.com 2007 - 2021